Лікійська стежка сама по собі популярна, а в коронавірусний час, коли багато кордонів закриті і Туреччина одна з небагатьох вирішила не профукати туристичний сезон 2020 – і поготів. В західній частині (Олюденіз-Патара) ми були чотири роки тому, в східній (Гьойнюк-Чирали) – років п’ять тому. Настав час подивитися центральну. Мали ми 3-4 дні на те, щоб пройти маршрут між містами Демре і Каш.
Центральна частина Лікійської стежки – найменш популярна серед туристів, вона ж і найнижча. Розлогих соснових лісів як біля Кемера тут не побачиш (про це ми дізналися вже на місці), лише низькорослі оливи, кероби і падуби, які слабо утворюють тінь. Достоїнством цієї ділянки мало бути багато моря і ми мали ледь не жити у воді. Проте тут теж не все так гладко.
Отже, приперлися ми в Демре під вечір і приглянули на карті ізольований пляжик, до якого треба було пиляти ще 7-8 км асфальтом, по пляжу через пісок і каменюками по гірській стежці. Останній відрізок вночі з ліхтариками був непростим, але наступного дня ми запланували відпочинок до обіду, тому доперти до пляжу було необхідно.
У вересні-жовтні на Лікійській стежці тусується багато народу, часом аж занадто. В листопаді кількість людей на Лікійці суттєво зменшується, на Центральній ще менше народу.
В Демре на пляжі ми проходили повз кемпінг, який виявився катастрофічно пустим. За столом сиділи чоловік із жінкою, можливо власники кемпінгу і виглядали дуже сумно та самотньо, збоку глухо потріскували дрова в бочці. Коли ми пробираючись очеретами вночі з ліхтариками вийшли на них (а виглядали ми, як шерпи, збоку рюкзаків в нас були булки хліба, самі рюкзаки виглядали кілограм по 20, в руці в мене 1,5 л айрану і кілограм мандаринів), вони нітрохи не развеселились і в нас виникла розмова:
– Скажіть, будь ласка, де тут міст?
– Он стежка в очереті, а куди ви йдете вночі?
– На наступний пляж, ми там ночувати хочемо.
– А чого ви йдете аж туди?
– Емммм… ну, ми просто хочемо трохи усамітнитись, щоб людей не було і щоб тихіше.
– Сьогодні тут тихіше ніж там.
Вимовляв він це настільки печально, що, здається, в кемпінгу уже давненько нікого не було. Проте, люди приходили і нам хотілося піти подалі від можливого ранкового натовпу, тож за годинку ходьби лікійськими каменюками посеред ночі ми таки добрались до невеликого затишного галькового пляжу.
На пляж прийшли досить пізно та виявили там, кого б ви подумали? Правильно – своїх. На пляжі вже стояв намет сім’ї з Франківська: двоє дорослих і двоє дітисьок. Ми були втомлені, тому, розклавши намет і поївши, вклалися спати. Спати ми планували довго.
Зранку, звісно ж, побігли купатися. Море виявилось супер чистим і ледь прохолодним. Вода була, як молоко. А це, на хвилиночку, – листопад. На пляжі ми зустрічали морських їжаків, тому купайтесь в босоніжках чи кроксах. Я бував на різних ділянках Лікійки, та їжака тут бачив вперше.
Зранку я розпитав хлопця з сім’єю про воду і пляжі на маршруті до Каша, останніх виявилось не так багато, проте з водою проблем не було. Над самим пляжем вода є у мурованій цистерні. Такі цистерни і колодязі – це єдине джерело прісної води на цій ділянці Лікійської стежки. Джерел чи річок ми не бачили, за виключенням одного, яке витікало зі скелі на рівні моря і було трохи солонуватим.
Ми купались, їли і розслаблялись на повну, а тим часом наші сусіди пішли. Пройшли вони стежкою від Олюденіза три тижні, що дуже і дуже сміливо з дівчинкою років семи.
День в листопаді дуже короткий, тому досить відпочивати, треба щось і пройти сьогодні. Ландшафти стежки на цьому відрізку досить одноманітні. Ми пройшли 2 км, як побачили вказівник на пляж. Дилема “купатись, чи не купатись” була вирішена на користь купання, тим більше, що стояла спека. Спочатку вниз іде звичайна стежка, потім каньйон звужується, з’являються інжирні та лаврові дерева і тут оп… починається залита бетоном доріжка. Як нам сказали, вона була зроблена для зйомок якогось турецького фільму. Веде доріжка до дуже затишної, бухти. Стежки до цієї бухти на офлайн-картах немає, проте вказівник не дасть вам пройти повз. Сказати, що бухта казкова – це нічого не сказати.
Перед селом Капакли нове маркування повертає догори через село. На офлайн картах намальований і старий відрізок стежки. З навігатором можна зорієнтуватись і висоту набирати не доведеться. Тим часом наставав вечір і ми дійшли до чергової казкової бухти Gökkaya, в якій люблять тусуватися яхтери. Пройшли за день всього 6 км, та краєвид і наявність цистерни з водою нас переконала залишитись.
Вечір був затишним і мальовничим, ми – не надто втомленими, ситими і задоволеними життям. Завтра нас чекали нові відкриття, нові кілометри кам’янистої стежки і, як ми сподівалися, багато теплого моря.
Максим Мисак
