Не можна не любити світанки на березі моря. А світанок в бухті Gökkaya нас чекав узагалі неймовірний. Промені сонця неначе розчинялися у безтурботних водах Середземного моря.
Надалі стежка лежала практично берегом моря. Навпроти було безліч невеликих островів. Дорогою ми натрапили на кемпінг Smugglers Inn в якому, часто тусуються українці. Влітку туристів привозять човниками, оскільки Лікійкою йти важко через спеку. Зараз там був лише господар. В кемпінгу є каяк і чудово було б, якби його здавали в оренду, проте власник боїться, що його вкрадуть, тому плавати можна лише з ним. Є ще невеликий катер, яким господар привозить продукти і зрідка катає туристів. Там можна придбати воду чи прийняти холодний душ за потреби.
За кілька кілометрів після кемпу, видніються руїни фортеці. Стежки туди на навігаторі не виявилось, але цікавість перемогла і ми вирушили шукати стежку навмання. Як виявилось, не даремно – з мурів відкриваються гарні краєвиди.
Внизу під фортецею видніється затишна бухта. Ще через кілька кілометрів стежка проходить через село, з якого можна відвідати містечко Калекьой. Це – туристичне поселення, де ви знайдете і лікійські саркофаги, і фортецю, і червоні черепичні дахи на схилі гори, і яхти на пристані внизу. Тут ресторанчики на будь-який смак, розинкою є місцеве хенд-мейд морозиво і … ми побачили найтехнологічніший в Туреччині туалет, де майже все, що можна сенсорне.🙂 Не зрозуміло чому саме там, але проспонсорувала його одна з найбільших турецьких автозаправних компаній. Навпроти Калекьоя знаходиться острів Кекова з древнім лікійським містом, яке частково затонуло після землетрусу. Зараз туди возять екскурсії і займаються дайвінгом.
Далі до Учаиза. Ми планували закупитися їжею і зупинитися за містом на обід з невеликою сієстою та купанням. І тут нас чекало розчарування. Ми накупили продуктів на щільний обід: яйця на менемен (турецька яєшня), овочів і пішли за місто. Ми пройшли кілометр, два… Всюди, зазвичай, дуже чисте, Середземне море було на диво каламутним. Стояла спека і бажання скупнутись було непереборним. Коли ми дійшли до точки, де планували обід, море очікувано чистішим не стало. При спробі залізти у воду ми залізли мало не по коліна в багно, в перемішку з гострим камінням. Бажання приймати грязеві ванни не було, як і готувати обід. Перекусивши, пішли далі.
Маркований маршрут Лікійської стежки наступних 8 км проходив далеко від моря, і хоча збоку було кілька бухт, стежок туди не було. Бажання скупатися в мене було, проте дертися без стежки незрозумілим рельєфом хотілось менше. Бажання Софії купатися було нестримним і кожна прогалина між деревами здавалася їй стежкою, тож я постійно її стримував. Лише, коли ми опинилися навпроти однієї з бухт і космознімок показував галявину в 100 м довелося її відпустити. Стежка до бухти таки знайшлася. Море було чистеньким, трохи вище було кілька терас під намет, тож ми вирішили там заночувати. Зранку нас чекав черговий розкішний світанок.
Єдиний мінус – немає джерела прісної води, тому макарони ми спробували зварити на морській.🙂 Ну, трішки засолоні вийшли, але ми з’їли. Починався останній день на Лікійці. Потрібно було рухатися в сторону Стамбула і ми вирішили ще відвідати Памуккале. Піднялися до основної стежки і продовжили маршрут. Сьогодні в планах теж було купання.
На шляху до другої бухти є позначені на картах колодязі з водою. Хлопець з Франика та інша пара туристів, які трапились дорогою, нам розповідали, що вода там нормальна, але немає відра, тому потрібно буде 4 м якоїсь мотузки і пляшка. Зв’язали шнурки, які в нас були і ще кусок нитки, як щось потягнуло пошаритись навколо. Ситуація така: величезна заросла деревами яма для напування худоби, а по периметру колодязі. Їх виявилось три і між ними десять метрів. Але так як кожен колодязь викладений каменем серед купи іншого каміння, то вони не одразу помітні. Біля перших двох дійсно нічого не було, а от біля третього було старе відро з мотузкою, що дуже зекономило нам час. Ми на радощах навіть помили голови. Мораль тієї байки така: розвідка – головне.🙂
Остання бухта на нашому шляху, хоч і не була ідеальна, зате без багна. Вхід в море був кам’янистим і чистим, а навколо напівзанурені у воду руїни лікійських будівель і саркофаги міста Аперлай. Це останнє купання в 2020, тому ми плавали та засмагали в кілька кіл і могли би робити це вічно, якби не потрібно було йти. Зібравшись, почали майже чотиристаметровий підйом лікійськими руїнами.
Паралельно з нами піднімалась група турків і їхнього гіда хотілося тріпнути тапком через його постійні: “Украйна, Украйна, гоу гоу, Ай гів ю водка”. Гівно мале!!! Наш маршрут наближався до завершення. Планували йти до Боазджика, не знаючи чи є автобуси звідти до Каша чи ні, але доля вирішила за нас сама. Як тільки вийшли на дорогу, нам зупинилося авто і водій запропонував підвезти. Не безкоштовно, як виявилось! Висадивши нас на трасі, дядько демонстративно зробив жест, типу він вмиває руки: “Я вам пропонував до Каша, а тут ви собі кукайте”. Ми досить швидко застопили машину туди, куди нам треба і вже о 16:00 були в місті.
В Каші я бував уже 4 р тому, але місто не перестає дивувати своєю красою. По прибутті в місто, в нас було кілька цілей: нажертись, купити фруктів (знову нажертись🙂) і глянути на захід сонця з місцевого молу. При замовленні в кафе, ми трохи психанули – втиснули все, проте фрукти вже не мали куди впхати. Ситі і задоволені вляглися на брилах молу спостерігаючи, як сонце заходить за сусідній уже грецький острів.
Ввечері у нас був автобус до Фетхіє, звідки ми мали стопити наступного дня в Памуккале, але це вже зовсім інша історія…
Підсумуємо. Ми пройшли не так і багато – всього біля 35 км Лікійською стежкою за майже 3 дні. Узагальнивши свої враження, можемо сказати:
– Відрізок дуже низький, стежка не піднімається вище 400-500 м.
– Ландшафти досить одноманітні. Якщо в західній і східній частинах Лікійської стежки трапляються соснові ліси, то тут низькорослі кероби, оливи і зрідка лаври, які дають малу тінь.
– Стежка часто є досить складною. Ділянки, де потрібно стрибати з каменя на камінь, протискатися вузькими коридорами з вапнякових брил і постійно дивитися під ноги займають вагомий відсоток.
– Попри те, що стежка тягнеться вздовж моря і ми сподівалися купатися по кілька разів на день, хороші пляжі є ближче до Демре. Часто береги є доволі скелястими або дно взагалі вкрите багном.
– Проблеми з водою немає. Кожного дня, мінімум раз, ви можете поповнити запаси в колодязях чи цистернах. Щоправда беріть із собою мотузку і будьте готові пожертвувати пляшкою – відра є не всюди. – Ми, напевне, більше не підемо увесь цей відрізок. Та пожити восени на пляжі біля Демре чи деяких бухтах, або здолати непройдений відрізок до Каша було б цікаво.
Максим Мисак
