Діло було давно – восени 2017 року. Подорож до Ірану – найяскравіша з усіх моїх поки що. Мандрувати ми з другом вирішили велосипедами в стилі автономного мінімалізму, або, простіше кажучи, – бомж-стайл.🙂 В нас були: намет, спальники, два шматки термоізолу замість каріматів, бо так менш об’ємно, запас порційних каш з сушеними овочами власного виробництва на місяць, запасні деталі до вело, інструменти, пічка Бонда і мультипаливний пальник Optimus Polaris. Про весь цей джентльменський набір колись допишу окрему статтю, а наразі поїхали мандрувати
Чесно кажучи, до поїздки в Іран, я особливо не готувався, навіть в Карпатах серйозно на велосипеді не катав, тому було і цікаво, і лячно як організм відреагує на десятки, а то і сотню-півтори кілометрів на день з незвички і сотні метрів набору висоти. Але людина настільки адаптивна тварина, що звикає до будь-чого за кілька днів, головне – мати мотивацію.
До Тегерана ми прибули з аеропорта день перед тим, а вранці вирішили стартувати на Демавенда. Надворі стояла спека, проте ми одяглися за всіма законами шаріату: футболки на довгий рукав, штани, під штанами велошорти з памперсом, в мене шкарпетки під босоніжки … так, так, я належу до адептів цієї секти.🙂 Тільки яскраві кольори нашого одягу і шоломів виділяли нас у тегеранських заторах від “людей в чорному” – послідовників імама Хусейна на мопедах. Взагалі-то тегеранські затори – це суцільний жах: постійні перелаштовування з ряду в ряд, різкі зупинки перед тобою, щоб когось висадити / підібрати, ігнорування пішохідних переходів і всюдисущі мопеди з цілими сім’ями на борту, але і до цього можна звикнути. Всього пів дня – і ти уже впорядкована частина тотального хаосу.
Те, що ми вчинили правильно, одягнувши на себе мало не все, що у нас було, підтвердив наступний випадок. Ми проїздили біля їхнього меджлісу (парламенту), як завжди, багато фотографували і тут до нас підійшов поліцейський.
– Доброго дня. Що ви тут робите?
– Ми туристи. Їдемо на Демавенд.
– Ви знаєте, що меджліс не можна фотографувати?
– Так ми і не фотографували (чисте співпадіння, ми все фоткаєм🙂)
– Покажіть вашу галерею.
Фотографій меджлісу дійсно не виявилось, але він не зміг прийняти доленосне рішення відпустити нас і повів до свого керівника, а той до свого…. а той до наступного… і ще раз. Останній, велике цабе, напевно, пробував з нами поговорити, а тоді взявся переписувати наші імена з паспорта… кириличні… справа наліво.🙂 Я витримав десь хвилину:
– Тут латинкою те саме пише.
– А, дійсно…
Мій паспорт він ще переписав, на Олесевому йому набридло і він нас нарешті відпустив. Ми виїхали з міського хаосу в гори. Спека, на нас двоє штанів, грубо кажучи, бо без велошортів далеко не заїдеш, а без штанів нас, як мінімум, каменують, як ми гадали. З нас тече і ми сопемо під гору. Під естакадою на нас чекало тимчасове спасіння в тіні. І тут сталося те, на що ніхто не очікував: повз нас проїхав велосипедист… на шосері… у цілком собі спортивних шортах. Уявіть собі наше здивування. Після того ми зрозуміли, що в цій країні ще не все втрачено. Надалі, Олесь умудрявся заїжджати у велошортах на мусульманські релігійні свята біля мечетей і вижити. Після затяжного підйому, який вивів нас на перевал висотою 1700 м почався спуск. Досвід велопокатух в мене був невеликий, тому на спуску я одразу відчув, заради чого варто катати в гори велосипедом – заради спуску на швидкості 50-60-70 км/год з гірського перевалу, наввипередки з вітром і машинами, коли відчувається миттєва свобода. Заради цього можна потрудитися і попотіти на підйомах.
Далі ми рухалися різноманітними містечками-передмістями Тегерана хорошими іранськими дорогами. Гори і тунелі вони ріжуть не гірше турків – все таки нафта і 17-та економіка світу. Гори навколо ставали все вищими, краєвиди – усе неймовірнішими, люди, як завжди, привітні. Місцеві неодноразово зупинялися на дорозі і пригощали нас чимось: печивом, водою, фруктами. В іранців є хороша традиція: зупинятись біля дороги, розстеляти скатертину і сідати обідати. Так нас кілька разів запрошували на чай. А дорогою до Демавенду один чоловік просто перегородив нам дорогу із фразою: “You are my guests”. Ми чемно відмовились цього разу, але пообіцяли заїхати до нього коли повертатимемося назад страшні і немиті (що потім успішно зробили🙂). Один водій фури зупинився на схилі і зробив нам чаю в машині, сильно вибачаючись, що не може зробити нічого більше для нас.
Ми продовжували підніматися. Підйом ставав усе стрімкішим і ми мало не медитували, повільно прокручуючи педалі ледь швидше ніж пішки. Коли ми набрали 2000 м висоти почало темніти, вирішили шукати місце для ночівлі. Ставили намет вже затемна і, зваривши їсти, ми просто споглядали вогні села попереду. Рай для інтроверта: тиша, гори, гаряча їжа і … салат із селери. Дорогою ми натрапили на вантажівку яка продавала черешкову селеру за смішні гроші і купили добрячий оберемок. Місця в рюкзаках у нас уже не було, тому селера їхала зверху під гумкою. І знаєте шо? Та селера витримала і спеку, і холод, і сонце з вітром. Ми повільно з’їдали її тиждень. Тоді я вперше зацінив селеру.🙂 Вирубало нас дуже швидко, а наступного дня нас чекав підйом на перевал висотою майже в 2700 м, хоч ми не зовсім уявляли собі, що це таке.
Зранку операція у нас стандартна: прокинулися, приготували їжу і доооовго збираємося. Швидко якось не виходило. А потім почався затяжний підйом довжиною в пів дня. Ми бачили на карті тунель, та не знали як буде виглядати. Коли ми під’їхали до входу, то зрозуміли, що перетнути його буде не просто: рух доволі активний, тунель надто вузький. Поки ми відпочивали та інтенсивно мислили над проблемою, проблема вирішилась сама. В усякому разі для мене. До нас під’їхала вантажівка і водій почав щось інтенсивно пояснювати на фарсі. Ми тупо не розуміли, чого він хоче, тож йому довелось вийти з машини і показати. Він обійшов машину ззаду і жестом показав – “тримайся за кузов і вйо через тунель”. Спочатку в мене округлились очі, потім стало страшно, а потім я задумався. Олесь одразу сказав – ні. Я вирішив – пішло воно все, треба спробувати. Хапаюсь за кузов, вантажівка заводиться і ми рушаємо. Тунель, повно вихлопних газів, рука починає втомлюватись і боліти, дорога нерівна, але раптом водій переключає передачу…потім ще раз і ще. Я несуся тримаючись за вантажівку з незрозумілою швидкістю, водію там напевне весело – він ж мене прокатав. Одразу як тунель закінчується я відпускаю кузов і намагаюсь втримати кермо. Успішно! За деякий час докручує педалі Олесь і ми вперше в житті виїжджаємо на 2700. Навколо краса неймовірна, попереду конус вулкана і шалений спуск вниз до селища Полура – головної альпіністської Мекки Ірану.
П’ятсот-метровий підйом був настільки стрімкий, що нас зупинила поліція і попросила їхати повільніше. В Полур спустились дуже швидко. В селищі знаходиться офіс альпіністської федерації, де нам потрібно було купити перміт на підйом – близько 50 €. Коли ми знайшли федерацію, то виявилось, що туристів восени не дуже чекають: брама зачинена, сусіди нічого не знають. В будь-якій незрозумілій ситуації треба зупинитись і поїсти.🙂 І о, диво! До нас вийшов працівник і запросив всередину. Перміти ми купили, попереду чекав ще один підйом на перевал у 2600 м. Було уже далеко за полудень і ми й близько не уявляли, де зупинимось. Крутити і крутити педалі. Знаєте, коли навколо відкриваються краєвиди, які ти раніше ніколи не бачив, а очі отримують неземний кайф, втома і кілометри кудись зникають… ти цілковито переходиш в якийсь медитативний стан і просто живеш поза втомою.
І багато фоткаєш, як без того. Дорогою нас ще раз напоїв чаєм один добрий, мовчазний чоловік, який зупинився пообідати. Ми почастували його тим, що в нас було. Надвечір, здолавши ще один перевал в 2600 м, ми все ж дісталися першого базового табору на 2200 м і початку підйому на Демавенд. Погода наразі була пречудова, а ми мали вирішити, що далі робити з нашими велосипедами. На 5000 м ми б їх точно не витягнули.
Максим Мисак
