Ось ми стоїмо біля підніжжя Демавенду, поруч парковка, попереду – досить стрімка дорога вверх. Ідея була наступна – в другому базовому таборі, на висоті 3000 м є мечеть – доштовхаємо велосипеди туди і залишимо. Іранці народ набожний, біля мечеті не заберуть, думали ми. Висота 2200, але й ми не промах, які буйволи. Штовхаємо…
По-трохи ми набрали ще метрів триста. Легко не було. Чим вище ми піднімались, тим більше очі розбігались на всі сторони. Попри те, що ми штовхали, ми не забували знімати фото і відео вільними руками. Ми б штовхали і далі, та назустріч нам спустився джип:
– Куди ви штовхаєте ці велосипеди, залишіть їх на парковці.
– Ми хочемо доштовхати до мечеті, а там їх залишимо і підемо на Демавенд.
– До мечеті? Де ж ви там їх залишите, там заберуть.
– Біля мечеті? Та кому вони там треба.
– Ну, мені треба…
Ми зрозуміли, що затія ризикована з тим дядьком сперечатися, а позбуватися транспорту не хотілось, тому закинули велосипеди в кузов і поїхали вниз. Вниз, бляха, а ми так старанно набирали висоту. Спустившись, ми перепакувались, позбулися 20 € і залишили наші велосипеди. Але для мене це був не останній підйом на сьогодні.🙂 На 2600 м я згадав, що не добрав бензину до пальника, тому довелось зійти ще раз. Олесь залишився готувати їжу і ставити намет. Майже 1200 безрезультатних метрів набору за вечір – та шо там. Вечір і ранок на схилі величезного вулкану віддячили краєвидами сповна. Ми просто лежали на землі і насолоджувались.
Ранок був розкішним і теплим. Сьогоднішньою метою було піднятись наскільки можливо, бо погода обіцяла псуватися. За годинку ми набрали ще 400 м і досягли другого базового табору Госфанд Сара. Там виявилось вода, афганські хлопці і багацько осликів, кіз і овець.
Ми перекусили і продовжили підйом до останнього базового табору. Навколо росла специфічна рослинність і брили чудернацької форми, утворені колись лавою. Висота набиралась доволі швидко.
Під вечір, здолавши біля 1500 м набору висоти, ми дісталися до третього базового табору. Висота 4200 м! Так високо ми ще не були. На території табору є новий двоповерховий притулок, старий металевий, будка, яка виконує роль туалету і багато терасованих майданчиків, де ми і поставили намет. Вночі обіцяли температуру нижче нуля, тому ми вирішили запхатися в спальники раніше.
Коли ми ставили намет, відбулася ще одна дивна історія. Я зняв свої зимові рукавиці, щоб забити кілок. Було вже трохи темно і попри нас пройшла група іранських альпіністів. Вони ламались просто в лоб терасами, а не стежкою, гучно тринділи і сміялися. Потім відбулась якась містика – як я не шукав свої рукавиці і одразу, і зранку, вони випарувалися. Так я залишився з одними робочими рукавицями на висоті 4200 м. І це суттєво зменшувало мої шанси на успішний підйом. Незважаючи на те, що ми досить різко сьогодні набрали висоту, гірська хвороба не відчувалася, вночі злегка поболювала голова, але спати це не заважало. Вранці висота і, напевне, якість бензину вилізла нам боком з пальником. Він почав кашляти і їжа варилась так собі, та наскільки погано ми відчули уже на 5000 м.
Прокинулись ми ще затемна, поснідали склали намет та спальники, заховали їх, прикидавши камінням і почали штурм вершини. Попереду нас чекало ще 1500 м висоти.
Спочатку ми ледь не побігли догори. Стан організму був чудовий. Лише вершина була в хмарах і ми уявлення не мали, що там відбувається. Температура падала з висотою і мої робочі рукавиці вже не надто рятували, тому довелося йти по-фраєрськи з руками в кишенях. Та це було не найгірше: з кожною сотнею метрів почала відчуватись гіпоксія. Цікаві насправді відчуття, якщо в легких проявах.🙂 Після 4700 м ти вже робиш 20 кроків і віддихуєшся, ще 20 кроків і знову перехоплює дихання. Ти здоровий, все нормально, ноги би йшли і м’язи не болять, але задихаєшся і йти швидше просто не можеш.
Біля висоти 5000 м ми вирішили перекусити і подихати свіжим розрідженим повітрям, я відкрив казанок, в якому у нас було пшоно, зачерпнув ложкою і…. Досі пам’ятаю і, певне, все життя пам’ятатиму смак сирого недовареного пшона з сухофруктами … солоного. Олесь зранку не розібрався, з чим є пшоно і посолив його, а потім пальник згас.🙂 Після цього печенька, горіхи і сухофрукти вже не заходили ніяк. В напівголодному стані ми продовжили дууууже повільно підніматись. За деякий час досягли 5000 м і зайшли в хмару, здіймався сильний поривистий вітер. Йти ставало все важче і відсутність рукавиць почала відчутно дошкуляти. Біля 5000 м з хмари на нас вибіг дідусь і почав активно жестикулювати, показуючи, який шторм твориться там зверху. Ми постояли, померзли, подумали й вирішили, що треба таки досягнути символічної позначки в 5000 м і повертати назад. Екіпіровані ми все ж були для веломандрівки, а не для альпінізму.
Ми почали швидко скидати висоту і в цей момент почала доганяти гірська хвороба, як вона є. Голова, яка на підйомі поводила себе досить нормально, почала дико розколюватись. В цьому випадку вихід один – швидко скинути висоту. Вже біля базового табору до головного болю додалась легка нудота.
В базовому таборі ми запхалися в старий притулок і я приліг, щоб відійти. Нудота і головний біль зовсім не збирались проходити. Олесь розкопав в притулку якусь іранську Мівіну, запарив і запропонував нею перекусити. Думки були такі: або я з’їм і мені полегшає, або все вернеться і не полегшає – тому треба швидше валити вниз.🙂 На диво, спрацював перший варіант і ми пішли шукати свої речі, прикидані каміннями. Признаюсь – це було не одразу, ми добряче їх заховали, навіть від себе. А потім ми бігом полетіли вниз – сонце вже заходило і кольори неба розігрались не на жарт. Кайф…
Скинули ми лише половину висоти до Госфанд Сари і рівне місце під намет знайшли вже поночі. Як чудесне зцілення – головний біль на висоті 3500 м різко пройшов.
Ранок знову був неймовірним, ми готувались прощатися з Демавендом, який цього разу нас не впустив. Нижче другого табору ми побачили містичну фотозону: посеред схилу стояло … крісло. Цього крісла не існувало тут, коли ми підіймалися. Не використати це було просто неможливо.🙂
Осіння рослинність на схилах Демавенду, звісно, поступається весняній, але виглядає теж гарно, особливо маки. Весною ці маки утворюють суцільні червоні килими, які варто побачити.
Вершину ми не взяли цього разу, але побачили світ із 5000 м та чудернацькі витвори лави і снігу, відчули гірську хворобу та відпочили очима – тільки за цим варто було підніматись! Впевнений – це не останній візит сюди.
Наші велосипеди на парковці залишились цілими, ми перепакувались і полетіли вниз. Вже ввечері були помиті і нагодовані в гостях у Айюба і його сім’ї. Але це був лише початок нашої мандрівки Іраном…
Максим Мисак
